Операція Вісла: 70 років злочину польських комуністів, спланованому в Москві

Жорстоке виселення 150 тисяч українців Закерзоння з рідних земель досі не отримало правової оцінки. В ній зацікавлені і Україна, і Польща

28 березня 1947 року в засідці українських повстанців загинув заступник міністра оборони Польщі генерал Кароль Свєрчевський. Він був одним із ключових персон польської комуністичної еліти. І саме його смерть була використана як привід для масової депортації українців із східних теренів відновленої Польщі.

«З метою остаточної ліквідації вогнища бандитизму на південно-східних територіях уряд Речі Посполитої постановив... переселити українське населення з теренів, охоплених бандитизмом. Українське населення має зрозуміти, що переселення є наслідком дій УПА. Це важке, але необхідне рішення, котре забезпечить переселеному населенню спокійне життя в нових оселях, приготовлених урядом на інших теренах Речі Посполитої. Ті, хто не підпорядкується наказу і залишаться в околицях, охоплених переселенчою акцією, будуть трактовані як бандити УПА», – йшлося в листівці, яку військові роздавали українцям під час операції.

 

Похорон генерала Кароля Сверчевського. Його смерть було використано як привід для початку акції Вісла 

Про справжню мету депортації пропаганда не розповідала. В першому варіанті плану операції (тоді її назва була «Схід») чітко зазначена інше, важливіше завдання: «остаточне вирішення української проблеми в Польщі».

Скоріш за все, прикладом для польських посадовців були комуністичні методи вирішення національних проблем, але запозичувати терміни в нацистів (Endlösung der Judenfrage) вони не соромились.

«Українська проблема в Польщі» мала довгу і драматичну історію. У міжвоєнній Другій Речі Посполитій українці були найбільшою національною меншиною – і найбільшою проблемою. Польська держава, на відміну від Радянського Союзу, залишала можливості політичної репрезентації, громадської та національно-культурної роботи для українців. Хоча ці можливості ніколи не були достатніми.

Невдоволення умовами для самореалізації штовхало молодих українців у націоналістичний рух, активісти якого підпільно боролися проти держави. Дії Організації Українських Націоналістів, у свою чергу, спонукали владу до жорстоких репресій. 1939 року, перед початком Другої світової війни, польський уряд готував брутальні плани «зміцнення польського елементу у Східній Малопольщі», засновані на дискримінації українців.

Під час війни між українським і польським підпільними рухами розгорілась справжня боротьба за території. Значну роль у цьому конфлікті відігравала третя сторона – чи то німецька окупаційна, чи радянська влада.

1944 року Радянський Союз уклав із новим комуністичним керівництвом Польщі угоду про взаємне переселення поляків, які мешкали в УРСР, та українців, що опинились на території відновленої польської держави. Офіційно це переселення було добровільним. Однак українці Закерзоння, що мешкали на своїх споконвічних землях, не збиралися їх полишати.

Щоб «простимулювати» їхнє бажання переселятись, у вересні 1945 року польська влада підключила до депортації військових. «За клопотанням НКВД УРСР через товариша Лаврентія Павловича Берію Тимчасовий Польський уряд виділив дві дивізії Війська польського для боротьби з бандами УПА і забезпечення евакуації українського населення на території Польщі», – читаємо в тогочасному документі. Отже, ініціатива залучення військ для виселення належала радянській владі. Схоже, не обійшлося без такої самої ініціативи й навесні 1947 року, коли почалась депортація останніх українців із їхньої рідної землі.

 

Генерал Стефан Моссор та офіцери оперативної групи Вісла, квітень 1947 р

Операція «Вісла» стала втіленням бажань як польських комуністів, так і радянської влади. Для перших вона була способом здобути симпатії поляків, настроєних щодо українців вороже. Польща без українців, фактично моноетнічна держава – це те, що обіцяли до й під час війни націоналісти. Знищена, депортована до СРСР і розсіяна по теренах північно-західної Польщі українська спільнота фактично перестала існувати. Радянська влада ж позбувалася великої групи українців, яка підтримувала повстанський рух.

Польський історик Ришард Тожецький вважав, що рішення про проведення операцію було ухвалене в Москві в лютому 1947 року. Її плануванням займався нарком внутрішніх справ УРСР Сергій Савченко. Лише після цього було рішення польської влади. Цю версію підтримує й Ґжеґож Мотика, нагадуючи, що перша назва операції – «Схід», а в жовтні 1947 року відбулась інша масова депортація – операція «Захід».

Ще один доказ – віднайдений в архіві Служби безпеки України лист Савченка його керівникові, радянському міністру Абакумову, датований 20 лютого 1947 року. «Товариш Хрущов, ― читаємо тут, ― запропонував нашими оперативними і військовими силами підготувати і провести операцію з ліквідації банд у прикордонних районах Польщі. Зі свого боку вважаю доцільним проведення таких операцій, оскільки банди, що діють у польському прикордонні, чинять шкоду не тільки населенню Польщі, але й нерідко переходять кордон на наші території і здійснюють бандитські напади. Разом із тим вважаю, що в операції мають взяти участь і прикордонні війська МВД». Співпраця польської армії з радянськими військами під час операції «Вісла» ― відомий факт.

Безпосереднім виконавцем операції стали військові та поліційні структури польського комуністичного режиму. Можливо, Кремль свідомо делегував польським підопічним повноваження для депортації українців. Таким чином їх робили не тільки ідеологічно залежними, а пов’язаними з Радянським Союзом причетністю до спільного злочину. Акція могла розглядатись як ініціація польських комуністів, демонстрація цілковитою лояльності та слухняності.

Операція «Вісла» була жорстокою з перших днів. «28 квітня 1947 року, ― читаємо у звіті українського підпілля, ― почалась у цілому терені виселенча акція місцевого українського населення на захід. ВП ранніми годинами окружувало село і наказувало селянам від півгодини до чотирьох спакуватись і винестись за село на означене місце. Люди брали зі собою, хто що міг, бо запрягу по селах було дуже мало. Все майно оставили в хатах. Населення з плачем опускало свої села, не маючи змоги протиставитись ворогові. Того дня вигнано силою на захід населення з 54-ох українських сіл. Селяни піхотою або власними підводами мусіли йти аж до залізничної станції. Всюди були потворені перехідні пункти, де УБП перевіряло населення. Підозрілих та родини підпільників давали окремо».

---

Українців не лише виселяли; спалювали також їхні села. 28 квітня, за повідомленнями українських підпільників, було спалено Устрики Горишні, Ветляну, Стрибовиська, Гільське, Криве, Кобильське, Явірець, Бук, Присліп і частково Довжицю, наступного дня – Студене, Творильне, Завій і Лопінку. Палили хати, стайні, шопи, пивниці й навіть дошки, з яких можна було б відбудувати знищене.

Українські повстанці не могли зупинити операцію «Вісла» чи бодай чинити їй суттєві перешкоди. Повстанські сили Закерзоння, що становили близько двох тисяч вояків УПА і членів ОУН, не могли протистояти двадцятьом тисячам польських військових.

Ця разюча різниця в чисельності повстанців і військ ОГ «Вісла» свідчить про те, що акція була спрямована не проти повстанців, а проти цивільного населення. Загони були прив’язані саме до населених пунктів, які повинні були виселяти – знищення відділів УПА біло лише супутньою ціллю. До того ж, уже по завершенні операції «Вісла» депортація не оминула українців Красноставського, Замостянського та Білгорайського повітів Люблінського воєводства, де повстанців не було. Мешканців цього мирного краю наказали виселити, «не зважаючи на ступінь лояльності та партійну приналежність».

У таємній директиві Державного комітету безпеки Польщі від 10 листопада 1947 року йшлося про те, що головною метою переселення українців є «їх асиміляція в новому польському середовищі». До переселених заборонили вживати означення «українець».

Загалом за три місяці близько півтораста тисяч українців утратили свою малу батьківщину. 655 осіб убито, 3936 – ув’язнено в концтаборі Явожно за підозрою в співпраці з повстанцями. Урядовим декретом від 27 серпня 1949 року українці позбавлялись права на господарства, з яких були виселені, та на залишене там нерухоме майно.

Тож операція «Вісла» була одним із масштабних злочинів комуністичного тоталітарного режиму. Депортація українців задля їхньої асиміляції співмірна з депортацією народів Криму, Кавказу й Балтії радянською владою під час і після Другої світової війни.

Цей злочин добре задокументований, одначе досі не отримав правової оцінки. В такій оцінці зацікавлені як українці, так і поляки – два народи, що намагаються подолати спадщину тоталітаризму.

Спроби деяких польських політиків виправдати операцію «Вісла», що трапляються останнім часом, не лише аморальні, але й небезпечні, адже можуть стати прецедентами для переоцінки інших злочинів комунізму. А в цьому зацікавлений, перш за все, Кремль, адже реабілітація радянського минулого є ідеологічною платформою для експансії путінської Росії у Східній Європі.

 Володимир В'ятрович