СМЕРШ:секс-місія розвідки
У своїх таємних справах найсильніші розвідки світу завжди використовували як технологічні пристрої вивідування інформації, так і різні методи впливу на її носіїв, людей, – залякування, шантаж, ідеологічна пропаганда. Але в усі часи одним з найефективніших інструментів роботи розвідок був секс.
Жінці найпростіше встановити близький контакт з чоловіком, потрапити в те, що психологи називають інтимною зоною. До тих, кому дозволено регулярно перебувати всередині цієї зони, людина ставиться майже як до себе і буває з ними дуже відвертою.
Тому прекрасні шпигунки, повії, що вивідували інформацію, сексуальні терористки відомі чи не споконвіку. Ще в Старому завіті описаний вчинок Юдіфі, яка заради захисту рідного міста спокусила ассірійського полководця Олоферна і вбила його уві сні.
Те, що в давні часи було окремим випадком, у XX столітті, особливо після Першої світової війни, поставили на потік: за допомогою сексу нацисти намагалися боротися з партизанськими командирами та політичними супротивниками, а Радянський Союз таким чином дізнався таємниці американської ядерної бомби.
"Секс був, є і буде потужною зброєю для досягнення своїх цілей у всіх розвідках світу", – пише в мемуарах Борис Григор'єв, відомий радянський і російський розвідник.
Постільні принципи
Перша світова залишила після себе не тільки пам'ять про мільйони жертв, а й історію Мати Харі.
Маргарета Гертруда Зелле, голландка за походженням, взяла собі псевдонім Мата Харі, коли почала професійно виконувати на закритих заходах східні танці з елементами стриптизу. Це "мистецтво" допомогло їй на початку XX століття стати популярною в Європі. Слави додавала і сексуальна розкутість – Мата Харі не соромилася за гроші ублажати європейських аристократів і багатіїв.
З початком війни танцівниця не залишила своїх занять і, користуючись паспортом нейтральних Нідерландів, багато їздила у Францію. Коли французи зрозуміли, що мають справу з німецькою шпигункою, вони заарештували Мату Харі і розстріляли її в лютому 1917 року.
Завдяки своїй винятковості ця історія стала сюжетом для багатьох творів мистецтва. Наприклад, перший фільм про Мату Харі зняли вже через три роки після її смерті.
Життя шпигунки надихнуло не лише режисерів і сценаристів. У другій половині 1930-х років в Берліні з ініціативи обергрупенфюрера СС Рейнхарда Гейдріха, який координував в Третьому рейху боротьбу з внутрішніми ворогами, був відкритий такий собі Салон Кітті. Цей заклад офіційно називали вишуканим рестораном з красивими дамами, куди могло потрапити тільки обмежене коло осіб, що включало в себе іноземних дипломатів. Але по суті це був елітний бордель, укомплектований жінками, завербованими по всій Європі.
За спогадами Вальтера Шелленберга, шефа політичної розвідки Німеччини, який займався облаштуванням салону, будівлю переобладнали – звели всередині подвійні стіни і обтикали їх апаратурою для підслуховування, що автоматично передавала інформацію.
"Весь персонал – від прибиральниць до кельнера – складався з таємних агентів", – писав Шелленберг.
Завдяки салону Гейдріх і його команда отримали багато цінних відомостей, вибовканих в запалі пристрасті іноземними дипломатами. Особливо цінною "рибою", що потрапила в секс-мережі, був італійський міністр закордонних справ граф Галеаццо Чіано. Крім того, за словами Шелленберга, сюди заходив і глава німецького МЗС – Йоахім фон Ріббентроп. Салон Кітті пропрацював до кінця війни.
У довоєнному Союзі борделів не створювали, але від розвідниць вимагали повної самовіддачі. "Радянські спецслужби досить часто й успішно використовували жінок на оперативній роботі, причому це не завжди узгоджувалося з принципами комуністичної моралі, та й взагалі моралі. У цьому вони анітрохи не відрізнялися від своїх західних колег", – пише Григор'єв.
Як ілюстрацію експерт розповідає історію знаменитого радянського розвідника Дмитра Бистролетова. Той до війни попрацював у багатьох європейських країнах і навіть контролював переписку фюрера Німеччини Адольфа Гітлера і його союзника Беніто Муссоліні, італійського диктатора.
У середині 1930-х, будучи в Європі, Бистролетов погодився, щоб його дружина (теж агент) уклала шлюб із закоханим у неї співробітником італійської розвідки. Дружина виконала завдання, і в центр пішов потік секретної інформації, здобутої через ліжко.
Гра закінчилася раптово, коли італієць застукав дружину і Бистролетова у власній спальні під час спроби зламати сейф із документами. Подружжя розвідників змушене було вбити іноземця і на певний час зачаїтися. Результат секс-операції виявився руйнівним: дружина залишила Бистролетова і пішла з розвідслужби.
Не всі радянські розвідниці погоджувалися виконувати такі завдання. "Відмовницею", приміром, стала відомий радянський агент Зоя Воскресенська, по чоловікові – Рибкіна. Із середини 1930-х років вона працювала в Гельсінкі, де офіційно вважалася представником Інтуриста, насправді будучи заступником резидента радянської розвідки. У 1936-му у фінську столицю прибув новий резидент – Борис Рибкін, за якого шпигунка вийшла заміж.
Приблизно в той самий час розвідниця отримала з Москви завдання стати коханкою шведського генерала, який перебував у цій країні і підтримував німецьких нацистів. Рибкіна відповіла Кремлю, що завдання виконає, але потім накладе на себе руки. Операцію скасували, але для "відмовниці" це не спричинило фатальних наслідків – вона довгі роки залишалася ключовим співробітником розвідки, а вийшовши на пенсію, стала дитячою письменницею.
Всі засоби підійдуть
Початок Другої світової підстьобнув СРСР і Німеччину до ще активнішого використання жіночого фактора в оперативній роботі.
Німці, наприклад, поширили досвід Салону Кітті на свої розвідшколи, де навчалися колабораціоністи.
Абвер, німецька розвідка, створював при школах спецпритони. У них повії не просто обслуговували майбутніх агентів, але й намагалися вивідати, наскільки вони віддані Третьому рейху і чи не планують у разі перекидання на радянську територію або потрапляння до партизанів перейти на бік ворога.
Крім того, окупанти підсилали діверсанток до бійців народного опору. Наприклад, Василь Козлов, командир мінського партизанського з'єднання, розповідав у 1965 році письменнику Віктору Авдєєву, що одна така пані мало не вбила його.
"Вони [німці] підіслали шпигунку спеціально по мою душу. Хитрюща була. А красуня! Вийшла вона заміж за одного нашого командира і спробувала його завербувати, щоб допоміг їй мене вбити. Вірила, що через кохання до неї чоловік піде на все. А він доставив її куди треба", – згадував партизан.
Радянське підпілля не використовувало настільки професійні кадри, але без жіночої допомоги теж не обійшлося. Про самодіяльних шпигунок згадують кілька партизанських командирів, які зазначають, що завдання "спати з ворогом" вони, як правило, не отримували. Їх просто спрямовували на роботу до окупантів, а там уже від самих дівчат залежало, що і як буде відбуватися.
В результаті підпільниці не тільки серйозно ризикували своєю честю, а й перебували під постійним психологічним тиском з боку співвітчизників.
"Уявіть собі: дівчину послали працювати у ворожий заклад. Вона молода, симпатична, за нею упадає не один гітлерівський офіцер, а їй потрібно отримати дані для партизанів. Долаючи огиду, вона йде з фашистом за руку, усміхається йому на очах в односельців. А діти вслід кричать їй: "Вівчарка німецька! Підстилка фашистська!" – згадував у своїй книзі Іван Сергунін, комісар П'ятої ленінградської партизанської бригади. За його словами, через такі приниження і труднощі пройшло чимало підпільниць.
Відомий партизанський командир Олександр Сабуров розповідав, що в їхньому з'єднанні, що діяло на півночі України, була дуже вродлива дівчина-розвідниця – Муся Гутарева. Вона звабила німецького полковника, колишнього білогвардійського емігранта, який готував до закидання диверсантів у загони ополченців. Але Гутареву викрили, заарештували і публічно розстріляли.
Вогонь холодної війни
Практику будуарного шпигунства радянська розвідка застосовувала й проти американців. Причому все почалося ще під час війни, коли США і СРСР були союзниками.
У ті часи Кремль цікавили роботи американців в галузі створення атомної бомби. Москва скористалася послугами Маргарити Коненкової, агента зовнішньої розвідки під кличкою Лукас, яка з 1924 року проживала у США зі своїм чоловіком скульптором. У 1941-му їй доручили ввійти в довіру до вчених-атомників і спробувати звести їх з агентами з СРСР.
У книзі Розвідка і Кремль гуру радянської розвідки Павло Судоплатов, організатор убивств Євгена Коновальця і Лева Троцького, писав про те, що агент Лукас, діючи під керівництвом дружини радянського резидента у США, зблизилася з найбільшими фізиками, які працювали над створенням ядерної зброї. Її друзями стали Роберт Оппенгеймер, прокомуністично налаштований творець атомної бомби, і знаменитий вчений Альберт Ейнштейн.
Коненкова не тільки прив'язала до себе Оппенгеймера, але вмовила його взяти на роботу фахівців, відомих своїми лівими переконаннями, яких вже почала опрацьовувати радянська агентура.
За спогадами Судоплатова, агент повинна була звести Ейнштейна із заступником радянського консула у Нью-Йорку Павлом Михайловим, який займався науковими зв'язками. Судячи з усього, доручення було виконано: Ейнштейн згадував про Михайлова у своїх листах. По ходу справи між Коненковою і вченим навіть виник роман, який тривав три роки.
Однак влітку 1945-го агента Лукас відкликали на батьківщину. На прощання автор теорії відносності подарував коханій золотий годинник, який через багато років був виставлений на знаменитому аукціоні Sotheby's.
Засмучений розлукою, Ейнштейн писав Коненковій: "З плином часу ти, можливо, будеш з гіркотою сприймати свій міцний зв'язок з країною, де народилася. Але на відміну від мене у тебе є ще, можливо, кілька десятиліть для активного життя і творчості. Я багато думаю про тебе і від усього серця бажаю, щоб ти з радістю і мужньо вступила в нове життя".
Побажання вченого збулося: після приїзду до Москви радянський лідер Йосип Сталін особисто прийняв чету Коненкових, і чоловікові шпигунки навіть виділили окрему майстерню в Москві в районі Пушкінської площі.
Щедрість вождя легко зрозуміти: завдяки Коненковій господар Кремля мав вичерпну інформацію про американську надзброю ще до бомбардувань японських міст Хіросіми і Нагасакі на початку серпня 1945-го.
Випадок з Коненковою схожий на романтичну історію, де кохання змішалося з обов’язком. А ось робота Моніки Люстінг, мешканки НДР, була куди більш приземленою. Штазі, східнонімецька розвідка, завербувала красуню блондинку в 1973 році, дізнавшись, що вона часто змінює сексуальних партнерів. Спецслужба вирішила використати "талант" з користю для справи, і після жорсткої психологічної обробки агенти безпеки зробили з Люстінг дівчину за викликом.
До розвідниці в ліжко стали цілеспрямовано вкладати бізнесменів із Заходу, яких вона розпитувала про їхні компанії, сім'ї, професійні секрети, банківські рахунки, партнерів з інших країн. Клієнтами Люстінг були й діячі західнонімецьких профспілок.
Втім, амурні справи німкені блякнуть перед успіхами англійки Крістін Кілер, чия велелюбність призвела до серйозних пертурбацій, що сталися в уряді Великобританії в 1963 році. Всьому провиною був сексуальний зв'язок дівчини з британським військовим міністром Джоном Проф'юмо.
Кілер, працюючи в топлес-кабаре, крутила одночасно кілька романів. Одним з її партнерів був Проф'юмо, який не знав, що ділить дівчину з радянським військово-морським аташе Євгеном Івановим. Англійська Мата Харі здобувала у міністра різні секрети і продавала їх Іванову.
Через ревнощі ще одного коханця Кілер – певного британця ямайського походження – життям стриптизерки зацікавилася поліція і дізналася про її таємниці. Вибухнув скандал, в результаті якого спочатку пішов у відставку сам Проф'юмо, а потім і тодішній прем'єр-міністр Сполученого Королівства Гарольд Макміллан.
Подальша біографія героїв любовно-шпигунського трикутника склалася дуже по-різному. Проф'юмо разом з дружиною, актрисою Валері Хобсон, яка витримала всі випробування, зайнявся благодійністю, за що королева зробила екс-міністра командором ордена Британської імперії. Секс-шпигунка продала свою історію газетярам, написала три автобіографічні книги, та ще й стала героїнею еротичної фотосесії у відомого фотографа Льюїса Морлі. А ось Іванов помер в безвісності на батьківщині у 1994 році.
wartime.org
Дискусії та коментарі